1. Розпад колоніальної системи й утворення нових держав..................................4
2. Формування органів державної влади..................................................................8
3. Становлення національного права......................................................................12
Висновок…………………………………………………………………………….17
Література...........................................................................................................19
Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. В XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно. В колоніальних країнах було закладено основи гірничовидобувної промисловості, запрацювала система поставок сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю та під керівництвом європей¬ського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, рух до демократії виявились несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від Ц суспільства. Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання та надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна поділити на три етапи, які відрізнялися за змістом один від одного.
I етап (1945-1955 рр;) розпочався революціями у В'єтнамі та Індонезії, їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р. оголосив незалежність, був знову окупований Францією і отримав свободу лише в 1953 р, разом з Камбоджею.
Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їх руки всю повноту влади. В 1947 р. були створені незалежні уряди в Індії та Пакистані, з 1948 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Таким чином, протягом першого етапу деколонізації з'явилось 15 суверенних держав з населенням 1.,2 млрд чоловік.
II етап (середина 50-х — кінець 60-х років) був більш організованим і планомірним в питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія потурбувалась про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, щоб не допустити хаосу і нових державах і щоб зберегти свій вплив у них.
Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт і національно-визвольними рухами. За цей період незалежність отримали 7 країн Азії та 37 — Африки. Особливе значення мав 1960 p., коли Генеральна асамблея 00Н за ініціативою СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано "роком Африки", так як одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили та засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 pp. вона вела колоніальну війну, яка була пов'язана з більшою інтегрованістю двох, економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та 00Н Алжир став незалежним.
Входження князівств до Індії чи Пакистану було юрисдикцією їхніх правителів. Англійський парламент погодився з планом Маунтбеттена і прийняв Акт про незалежність Індії, який набрав чинності 15 серпня 1947 року.
Установчі збори були розділені на дві частини. Головою уряду Індії став Джавахарлал Неру. Протягом 1947-1949 років відбувався розподіл князівств: 555 приєдналися до Індії, 10 — до Пакистану. Переділ країни потребував масового переселення індусів, сикхів та інших немусульман до Індії, а мусульман — до Пакистану. Це викликало вибух ворожнечі, почалися бійки, погроми. Загинуло понад п'ятсот тисяч чоловік.
Тридцятого січня 1948 року був убитий Ганді, але убивство лише підштовхнуло розвиток подій. Двадцять шостого січня 1950 року, в День незалежності, Індія була проголошена суверенною демократичною республікою. Була введена в дію Конституція Індії, затверджена в листопаді 1949 року.
За формою правління Індія є парламентарною республікою з вищим законодавчим органом парламентом. Він складається з двохпалат — Народної палати і Ради штатів. Депутати Народної палати обиралися на п'ять років шляхом прямих, загальних виборів за мажоритарною системою. Рада штатів формувалася шляхом непрямих виборів — колегією вибірників, кожні два роки склад верхньої палати оновлювався на одну третину.
Глава держави —- президент — обирався і нині обирається на п'ять років колегією вибірників. Він призначає прем'єр-міністра, членів Верховного суду. Генерального прокурора, губернаторів штатів. Президент має право «вето» по відношенню до законів, прийнятих парламентом, право дострокового розпуску Народної палати, в період між сесіями парламенту може видавати укази, що мають силу закону.
Однак президент діє «за порадою» уряду Індії на чолі з прем'єр-міністром. Рада міністрів відповідальна не перед президентом, а перед Народною палатою. На практиці прем'єр-міністр відіграє особливо важливу роль. Досить складним, за Конституцією, було місцеве управління, яке зберегло риси колоніального правління. Усі індійські штати розподілялися на три групи — А, В і С. До першої групи належали штати, де існували законодавчі збори з однією або двома палатами, а главою виконавчої влади був губернатор, призначений президентом. У другу групу входили штати, де главою виконавчої влади був радж-прамукх, обраний місцевими князями. До групи С належали штати, де законодавчі органи ма.ли обмежені права.
Конституція проголошувала права і свободи громадян: рівність усіх перед законом, свободу совісті, обіцяла державну допомогу у випадках безробіття, старості, хвороби. Заборонялася дискримінація за мотивами релігійної або кастової належності. Були заборонені торгівля людьми, примусова праця, праця дітей до чотирнадцяти років на фабриках або в шахтах. Держава обіцяла зробити все необхідне для забезпечення права на працю, освіту тощо.
